Друк
11
вересня
2011

2012 anotacii

«КеГоКе-2012»

VІ НАЦІОНАЛЬНИЙ КОНКУРС
ПУБЛІКАЦІЙ НА ТЕМИ КЕРАМОЛОГІЇ,
ГОНЧАРСТВА, КЕРАМІКИ В УКРАЇНІ
(за публікаціями 2009 року)



І НОМІНАЦІЯ
Краща монографія

 

Істоміна Г.В. Мистецтво народної кераміки Волині другої половини ХІХ – ХХ століть. – Рівне: Волинські обереги, 2009. – 232 с.
Перше в Україні комплексне мистецтвознавче дослідження народної кераміки Волині другої половини ХІХ – ХХ століть як цілісного історико­культурного явища. Волинське гончарство не зазнало впливів академічного мистецтва, внаслідок чого зберегло архаїчні риси. Базуючись на архівних матеріалах, працях попередників та даних, зібраних у процесі польових і музейних керамологічних експедицій, авторка показала історію вивчення волинського гончарства, послідовно з’ясувала витоки місцевого мистецтва народної кераміки, подала історичний огляд розвитку гончарного ремесла в досліджуваний період, починаючи з доби неоліту, докладно описала технологію гончарного виробництва, зокрема особливості підготовки сировини до роботи, формування й декорування виробів, їх сушіння й випалювання на території етнографічної Волині. Наведено дані про професійну обрядовість і звичаєвість гончарів. Здійснено типологічний аналіз асортименту волинської народної кераміки другої половини ХІХ – ХХ століть, зокрема посуду та дрібної пластики. Проаналізовано художньо­стилістичні особливості народної кераміки Волині, у тому числі стилістику форм і декору, техніку нанесення останнього, регіональні художні особливості столового й кухонного посуду [мисок, друшляків, макітер, горщиків, глеків, баньок, корчаг (тиков), носаток, чайників, фляг, кухлів, горнят, баклаг, куманців (колачів), барилець], горщиків­підвазонників, ваз, свічників і каганців, дрібної пластики (глиняної іграшки, скарбничок, люльок). Їх систематизовано за призначенням і формою. Охарактеризовано техніку, найбільш поширені геометричні та фітоморфні мотиви декорування. У науковий обіг уведено нові відомості про народних майстрів і гончарні осередки Волині. Книга містить покажчик волинських гончарів, короткий словник лексики гончарів Волині.

ІІ НОМІНАЦІЯ
Кращий альбом, каталог
– – –
ІІІ НОМІНАЦІЯ
Кращий науковий збірник

(щорічник, матеріали конференції, часопис,
словник, енциклопедія)

 

Пошивайло Олесь. Короткий академічний словник сучасних українських керамологів (культурна керамологія). – Опішне: Українське Народознавство, 2009. – 312 с.: іл. (Академічна серія «Українська керамологічна біографістика», випуск 1).
У словнику подано інформацію про 55 сучасних українських керамологів (Олег Белько, Валентина Бережняк, Надія Боренько, Лариса Виногродська, Володимир Власов, Надія Гаврилюк, Галина Галян, Анатолій Гейко, Орест Голубець, Василь Гудак, Віра Гупало, Леся Данченко, Галина Івашків, Галина Істоміна, Наталя Каплун, Олена Клименко, Оксана Коваленко, Ірина Козир, Агнія Колупаєва, Олег Кошовий, Ніна Левун, Ніна Лейпунська, Оксана Ликова, Марія Лосик, Вадим Майко, Людмила Метка, Віктор Міщанин, Романа Мотиль, Олесь Нога, Людмила Овчаренко, Ігор Пошивайло, Олесь Пошивайло, Світлана Пошивайло, Костянтин Рахно, Сергій Рижов, Тетяна Романець, Ірина Сакович, Наталя Скляренко, Олег Слободян, Леонід Сморж, Любов Спанатій, Ірина Тесленко, Тарас Ткачук, Валентина Троцька, Віталій Ханко, Остап Ханко, Олена Цвек, Жанна Чечель, Леся Чміль, Ольга Школьна, Ростислав Шмагало, Ірина Штанкіна, Василь Щербак, Анатолій Щербань, Олена Щербань). Усі вони є представниками культурної керамології, яка вивчає гончарство як феномен людської діяльності, закономірності його виникнення й історичного розвитку, з’ясовує роль і місце глиняних виробів у традиційно­побутовій і сучасній культурі народів світу, способи використання глини для задоволення матеріальних і духовних потреб людини.
Статті про керамологів подано за схемою: прізвище, ім’я, по батькові; напрямок керамологічних студій, представником якого є вчений; день, місяць і рік народження; місце народження; освіта (вищі навчальні заклади, аспірантура, спеціальність); місця роботи й займані посади; сучасне місце роботи й посада; науковий ступінь, тема дисертації та рік її захисту; вчене звання; основні монографічні праці, упорядковані довідники, збірники, каталоги; чисельність опублікованих статей; головні напрямки наукових досліджень; участь у польових керамологічних експедиціях, археологічних дослідженнях; організація наукових форумів і творчих заходів у галузі художньої кераміки; участь у наукових і творчих форумах за межами України; членство в творчих спілках; громадська діяльність; почесне звання; нагороди в різних конкурсах; джерела біобібліографічних відомостей про вченого; службова й домашня адреси, телефони, факс, електронна пошта. Статті подано в алфавітному порядку за прізвищами керамологів. Значну частину матеріалів опубліковано вперше. Вони містять фото вчених, препринти обкладинок їх монографій, каталогів, альбомів; бібліографічні описи наявних публікацій біографічного характеру про авторів. Словник, як і зазначено в його назві, має «короткий» характер, тобто в ньому подано інформацію передовсім про головні постаті сучасної української керамології.
Словниковим статтям передує аналітична розвідка «100­літній шлях української керамологічної біографістики». У ній проаналізовано публікації про українських керамологів біографічного характеру в літературних джерелах початку ХХ – початку ХХІ століття, виділено основні етапи й особливості становлення керамологічної біографістики, прослідковано поступове усвідомлення важливості дослідження персоналій та історіографії української керамології впродовж 1986–1999 років, започаткування процесу архівування й поширення відомостей про сучасних керамологів (1995–2005), перші спроби підготовки каталогу керамологів, обґрунтовано актуальність підготовки Національного біобібліографічного словника «Українські керамологи».
Видання також містить відомості про класифікаційні ознаки сучасного українського керамолога, схему біобібліографічної керамологічної статті до Національного біобібліографічного словника «Українські керамологи». Подано довідкові матеріали, зокрема про зміст Національних наукових щорічників «Українське Гончарство» (1993–1999), «Бібліографія українського гончарства» (2000–2007), «Українська керамологія» (2001–2002) та «Українського керамологічного журналу» (2001–2005), іменний і географічний покажчики. В узагальнюючих статистичних матеріалах систематизовано відомості про місця роботи, фахову спеціалізацію, базову освіту, наукові ступені й дисертаційну спеціалізацію, роки й дні народження, річну динаміку народжуваності керамологів; список і карту керамологічних осередків України.
У вітчизняній керамології ще не було подібних словників. Немає таких видань і в інших країнах світу. Це перший в Україні і загалом у світовій науковій практиці національний довідник учених – представників культурної керамології.
Унікальний в українській керамології словник започаткував академічну видавничу серію «Українська керамологічна біографістика». Його важлива функція – бути засобом комунікації в середовищі дослідників гончарства, кераміки, поширення інформації один про одного, а також про те, хто є хто в українській керамології. Він покликаний сприяти пожвавленню наукових контактів між представниками різних напрямків розвитку української керамології, формуванню наукового консорціуму, корпоративної керамологічної групи вчених. Ще одна місія словника – заохочення керамологів до співпраці над Національним біобібліографічним словником «Українські керамологи», роботу над яким започаткував Інститут керамології – відділення Інституту народознавства НАН України та Національний музей­заповідник українського гончарства в Опішному.
Без подібних досліджень персоналій сучасних керамологів і формування чітко структурованої спільноти представників певної галузі наукових знань неможливий майбутній динамічний поступ української керамології.

ІV НОМІНАЦІЯ
Краща наукова стаття

 

Колупаєва Агнія. До вивчення предметів з фаянсу та фарфору церковного призначення в Україні // Народознавчі зошити. – Львів: Інститут народознавства НАН України, 2009. – Зошит 3­4. – Травень­серпень. – С.401­417.
Про фарфорові й фаянсові вироби церковного призначення. Акцентовано на необхідності конкретизації їх типологічного поділу в контексті Літургії, художніх систем інтер’єру (екстер’єру) церкви, християнського мистецтва. Виокремлено основні групи кераміки церковного призначення: сакральні предмети, церковно­обрядові й архітектурно­декоративні вироби. Названо основні місця виготовлення культового фаянсу та фарфору в Україні: Києво­Межигірська фаянсова фабрика; Глинський фаянсовий завод; Порцеляновий завод Андрія Міклашевського у Волокитиному; Фабрика кераміки Івана Левинського в Галичині; Миргородська художньо­промислова школа імені Миколи Гоголя; Коростенський порцеляновий завод. Перераховано асортимент виробів церковного призначення, що виготовляли на цих підприємствах. Коротко проаналізовано деякі з них, що зберігаються у фондових колекціях вітчизняних музеїв. Статтю ілюстровано фото фарфорових і фаянсових виробів церковного призначення.

Метка Людмила. Конструкція з глиняних виробів як один із способів приготування ліків у народній медицині // Етнічна історія народів Європи: Збірник наукових праць. – К.: УНІСЕРВ, 2009. – Вип.29. – С.112­117.
На основі літературних джерел і власних польових керамологічних матеріалів авторка подала відомості про застосування в українській народній медицині конструкцій з глиняних виробів для приготування ліків із подрібнених гілочок (липа, ялівець, осика), коріння (жимолость, барбарис) і насіння (льон, коноплі) лікарських рослин для лікування хвороб шкіри. Уперше докладно описано варіанти конструкцій, які включали «горщик», «глечик», «миску», «кубушку», подано їх схематичні малюнки. Звернено увагу на те, що для отримання ліків у одній із посудин згаданих конструкцій спеціально робили невеликий отвір. У неї клали сировину, потім щільно закривали й ставили зверху на іншу. Нижню частину конструкції закопували до країв у землю, а навколо верхньої розводили багаття. Палили його доти, доки сировина не перегоряла. Коли ж вогонь гаснув, конструкція вихолоняла, у нижній посудині збиралася певна кількість мазі, яку використовували для лікування.
Зазначено, що перші згадки в літературі про вищезазначену конструкцію датовано 1862 роком, останню інформацію записано 2003 року, що свідчить про тривалість побутування й ефективність ліків, виготовлених за допомогою конструкцій з двох, а іноді й трьох глиняних посудин.
Зроблено висновок, що використання глиняного посуду в згаданих конструкціях було продиктоване тим, що він мав низьку теплопровідність, витримував значне підвищення температури й для адсорбції ліків у ньому легше було зробити отвори.
Статтю доповнено унікальними зразками рецептів народної медицини з використанням глини й глиняних виробів, опублікованих у середині 60­х років ХІХ століття в збірнику «1250 домашних средств по излечению всевозможных болезней: Полный настоящий простонародный русский лечебник».
Подані в статті матеріали розширюють уявлення про використання глиняного посуду в народній медицині українців другої половини ХІХ – початку ХХІ століття.


Овчаренко Людмила. Технологічний процес домашнього гончарного виробництва в с.Макарів Яр на Луганщині наприкінці ХІХ – у першій пол. ХХ ст. // Народознавчі зошити. – Львів: Інститут народознавства НАН України, 2009. – Зошит 5­6. – Вересень­грудень. – С.662­672.
На основі архівних і літературних джерел, польових матеріалів уперше відтворено традиційну технологію домашнього виготовлення глиняних виробів у Східній Україні, зокрема в Макаровому Яру. Детально проаналізовано важливу народо­знавчу інформацію про основні технологічні ланки макарово­ярівського гончарного виробництва, специфіку гончарних знарядь праці й технологічних споруд.
Досліджено, що технологічний процес гончарного виробництва макарово­ярівських кустарів складався з таких основних етапів: 1) видобування глини; 2) приготування формувальної маси; 3) формування глиняних виробів;
4) декорування; 5) сушіння; 6) випалювання.
Звернено увагу на характеристику макарово­ярівських глин. Вказано на те, що реформа 1861 року змінила економічні відносини в селі й примусила гончарів купувати глину в землевласників. Охарактеризовано два способи видобування глини («відкритий» і «закритий»), обов’язкові послідовні операції («вилежування», «перемерзання», «замочування», «перебирання», «розминання», «набивання», «перестругування», «пересікання», «перебивання») в процесі приготування формувальної маси. Уперше систематизовано відомості щодо процесу виготовлення, сушіння й випалювання глиняних виробів. Подано детальний опис традиційного макарово­ярівського гончарного круга та горна.
Зроблено висновок, що технологія виготовлення глиняної продукції макарово­ярівськими гончарями суттєво не відрізнялася від технології, характерної для майстрів інших регіонів України; що гончарство Макарового Яру розвивалося в руслі притаманних українському гончарству тенденцій. З’ясовано деякі локальні особливості, зумовлені специфікою природних умов, місцевими традиціями, соціально­економічним розвитком села й рівнем життя місцевого населення.
Статтю проілюстровано 12 фотографіями гончарських хат, знарядь праці й технологічних споруд (у їх числі – унікальні, початку ХХ століття). До наукового обігу введено чисельні польові керамологічні й опубліковані у земських виданнях матеріали про технологію гончарного виробництва у с.Макарів Яр.


Пустовалов С.Ж. Классификация катакомбной керамики // Vita Antiqua: Збірка наукових статей. –К.: ВПЦ «Київський університет», 2009. – №7­8. – С.101­122.
Уперше запропоновано ієрархічну систему класифікації кераміки. Проаналізувавши 700 посудин, знайдених у катакомбних і ямних похованнях на території Північного Причорномор’я, автор виділив 18 типів, більшість із яких є окремими видами посуду, оскільки виділяються за окремими деталями форми. Виділені типи підлягали порівняльному аналізу за 12 територіальними масивами. Найбільш чітко за типами посуду виділено Донський лівобережний, Донський правобережний та Луганський масиви. Проведено аналіз на предмет уточнення призначення виробів, визначено критерії виокремлення ритуального й побутового посуду, зокрема, зроблено висновок, що орнаменти притаманні передовсім обрядовому посуду, а відсутність їх – характерна ознака побутового посуду. Проаналізовано техніки декорування, прикметні для територіальних масивів. Автор вважає, що певним типам посуду відповідає певний тип орнаментації.
Результати проведених досліджень підтвердили довготривале співіснування ямного й катакомбного населення. На думку автора, наявність інгульської кераміки в східних могилах є результатом можливого військового розгрому інгульської спільноти наприкінці катакомбної епохи східними сусідами, серед яких були й групи східнокатакомбного населення.
Зроблені висновки ґрунтуються на аналізові поховального обряду.


Школьна Ольга. Український художній фарфор від супрематизму до постпост­модернізму (1920 – 90­ті роки): Сучасний погляд // Народознавчі зошити. – Львів: Інститут народознавства НАН України, 2009. – Зошит 5­6. – Вересень­грудень. – С.806­810.
Подано огляд українського художнього фарфору від супрематизму до постпост­модернізму (1920­ті – 1990­ті роки) та його загальну характеристику.
Визначено хронологію фарфору:
– 1920­ті роки – авангардний період (твори комбінаторного набору стилістичних компонентів, переважно еклектичні роботи з рисами супрематизму, констуктивізму, агітаційного фаянсу і фафору, індустріальних краєвидів, зрілого Ар Деко);
– 1930­ті – 1950­ті роки – паралельне існування, іноді у взаємодоповненні рафінованого Ар Деко, соцреалізму, радянського (сталінського) соцреалізму – нового кабінетного стилю, українського радянського ампіру (те саме, тільки з орнаментикою Петриківки, у вазах у поєднанні з кулястими формами, «іконним» уквітчанням; замість «вождів» – часто з портретами Тараса Шевченка, Івана Франка, Миколи Гоголя тощо);
– 1950­ті – початок 1970­х років – соцреалізм; постмодернізм: неофункціоналізм, етнічний стиль;
– 1970­ті – початок 1980­х років – «канелюрно­видовжений стиль», соцреалізм, сувенірні твори;
– середина 1980­х – 1990­ті роки – трансавангард, історизм, неодекаданс, неосимволізм, неонатуралізм, неомодерн, кітч;
– кінець 1990­х – початок 2000­х років – постпостмодернізм.
Згадано імена видатних майстрів порцеляни, таких як І.Віцько (Баранівка, Полтава), подружжя О.Жникруп і В.Щербини (Баранівка, Київ), Трегубових (Баранівка, Коростень), П.Мусієнко (Буди).
Подано фото фарфорових творів Владислава Щербини.


Школьна О.В. Типологія, художні особливості, стилістика єврейського ритуального фаянсу Любичі Королівської кінця ХІХ – початку ХХ століття // Вісник Харківської державної академії дизайну і мистецтв. – Харків: Харківська державна академія дизайну і мистецтв, 2009. – №9. – С.138­158.
Про типологію, художні особливості, стилістику єврейського ритуального фаянсу Любичі Королівської кінця ХІХ – початку ХХ століття.
Проаналізовано асортимент фаянсових виробів, таких як тарілки, глеки для води, свічники, зокрема ханукальні та для пасхальної вечері, подарункові тарілки з вітальним написом, кухлі для омовіння рук, вази­хлібниці для маци з накривкою у вигляді традиційного тареля­кіари, солонки, тарілку для Седеру, масляниці, виконані у вигляді птахів і тварин. Описано їх декоративне оздоблення. Окрему увагу зосереджено на виробах ритуально­обрядового призначення.
Зазначено, що дослідженням єврейського ритуального фаянсу Любичі Королівської кінця ХІХ – початку ХХ століття займалися науковець, колекціонер і популяризатор іудаїки Галичини Максиміліан Гольдштейн, доктор мистецтвознавства Фаїна Петрякова.
Деякі фаянсові твори зберігаються в Музеї етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України (Львів) та Музеї історії релігії (Львів).
Статтю проілюстровано фото фаянсових виробів з фабрик Любичі Королівської та Потелича кінця ХІХ – початку ХХ століття.
Щербань Олена. Історіографія гончарного шкільництва Опішного // Київська старовина. – 2009. – №1­2. – С.84­99.

Уперше здійснено історіографічний аналіз теми гончарних навчальних закладів Опішного та їх впливу на збереження традицій провідного гончарного осередку України. Виокремлено, обґрунтовано та проаналізовано чотири періоди активізації наукових студій з даної теми. Перший період – з 1895 до 1918 року – умовно названо «земським». Охарактеризувавши видання Полтавського губернського земства, з’ясовано, що вони – унікальне джерело для вивчення діяльності перших двох гончарних навчальних закладів осередку, оскільки в них її детально описано від перших до останніх днів. Зазначено, що земські публікації цікаві для сьогодення, оскільки містять прогресивні практичні рекомендації для покращення ефективності роботи гончарних закладів та оптимізації їх впливу на розвиток місцевого гончарства. Згадано праці Петра Солонини, А.Соколова, Андрія Макаренка, Михайла Русова.
Публікації, більшість з яких побачили світ у центральних виданнях кооперативних установ і містять заклики про необхідність кооперування гончарів (1922–1931), автор назвав «кооператорськими». Наголошено, що цей масив видань відрізняється від праць попереднього періоду публіцистичністю, агітаційним і декларативним характером. Висловлено припущення, що в цей період сформувався погляд на гончарні навчальні заклади Опішного як базу для створення кооперативних об’єднань гончарів. Згадано праці Григорія Гавриленка, М.Леонтовича, (?) Козиненка, Якова Риженка, А.Соловйова.
Зазначено, що впродовж 1932–1951 років у історіографії теми було цілковите затишшя.
Період історіографії з 1952 до 1970 року, коли з’явилася низка публікацій щодо народного мистецтва, а опішнянське гончарство розглядалося переважно в публікаціях мистецтвознавців Києва та Львова, умовно названо «мистецтвознавчим». Згадано праці Євгенії Дмитрієвої, Катерини Матейко, Юрія Лащука, Бориса Бутника­Сіверського, Ірини Сакович.
Четвертий період підвищеного зацікавлення гончарним шкільництвом Опішного, на думку авторки, розпочався в середині 1980­х років і триває донині. Висловлено припущення, що саме в цей період розпочалося наукове дослідження гончарських навчальних закладів Опішного та їх впливу на гончарні традиції цього визначного центру народної художньої культури українців. Було детально й об’єктивно проаналізовано діяльність перших двох гончарних шкіл, відкритих Полтавським губернським земством і підпорядкованих йому. Згадано праці Олени Клименко, Олеся Пошивайла, Ростислава Шмагала, Олеся Ноги, Віталія Ханка, Володимира Качкана, Віктора Міщанина, Людмили Овчаренко, Олени Щербань.
Зроблено висновок, що історіографічний огляд проблеми діяльності гончарних навчальних закладів виявляє епізодичність її вивчення, переважно в рамках об’ємніших наукових тем. Активізація її дослідження в окремі періоди зумовлювалася соціально­політичним замовленням, що наклало відбиток на вектори аналізу й зроблені дослідниками висновки. Наголошено на тому, що нині надзвичайно актуальним є комплексне вивчення діяльності всіх гончарних навчальних закладів Опішного, їх впливу на гончарні традиції цього осередку й наслідків цього впливу.


Щербань Олена. Технолог­кераміст Іван Бойченко – штрихи до життєпису // Сіверянський літопис. – 2009. – №1. – С.105­110.
На основі архівних та опублікованих джерел уперше в українській керамології прослідковано життєвий і творчий шлях організатора діяльності Опішнянської керамічної промислової школи (1927–1933) технолога­кераміста Івана Федотовича Бойченка. Систематизовано біографічні дані, виокремлено й охарактеризовано віхи його професійної діяльності. Зазначено, що Іван Бойченко проявив себе як добрий господарник в налагодженні матеріально­технічної бази школи та як організатор навчального процесу. Від самого початку перебування в Опішному Іван Бойченко активно долучився до процесу кооперування опішнянських гончарів. Він розумівся в технології гончарного виробництва. Йому вдалося налагодити на базі гончарної майстерні, що діяла при школі, масовий випуск кераміки.
Уперше проаналізовано статтю Івана Бойченка «Ганчарна промисловість Полтавщини», опубліковану у «Віснику пром­кредит кооперації» (лютий 1928).
Висловлено думку, що життєвий і творчий шлях керівника одного з провідних на той час гончарних навчальних закладів України є досить перспективним напрямком керамологічної біографістики й заслуговує окремої наукової праці.


Щербань Анатолій, Щербань Олена. Гончарська родина Горілеїв // Берегиня. – 2009. – №1 (60). – С.57­66.
Уперше в українській керамології, переважно на основі польових матеріалів, подано відомості про одну з непересічних опішнянських гончарських родин – Горілеїв. Віднайдено відомості про причетність до гончарства двох її поколінь: батька та чотирьох синів. Упродовж 1910­х – 1920­х років один із них – Семен – був серед провідних кустарів Опішного, які виготовляли мальовану кераміку. Завершилася історія їхнього гончарювання в 1930­ті – 1940­ві роки, оскільки жоден з нащадків не продовжив родинного ремесла. Подано короткі біографічні відомості про Сергія Горілея (близько 1840­х – 1920­ті) та п’ятьох його синів: Данила (початок 1880­х – 1942), Семена (близько 1882 – січень 1942), Степана (кінець ХІХ століття – 1933), Петра (1890­ті – 1950­ті) й Корнія (24 вересня 1894 – 26 березня 1977). Описано господарства Сергія й Семена, подано плани їхніх хат. Детально охарактеризовано гончарювання в майстерні Семена. Описано окремі вироби з їхньої продукції, зокрема облицювальну плитку з написом «Симеон Горилей Опошне», власноруч ритованим гончарем на зовнішній поверхні.
Зроблено висновок про те, що нині необхідно звертати особливу увагу на вивчення доль окремих українських родин, їх побут і звичаї. Це варто робити терміново, доки ще є останні носії родової пам’яті. Адже через кілька років цю інформацію буде втрачено назавжди.
Статтю ілюстровано унікальними фотоматеріалами.

V НОМІНАЦІЯ
Краща науково­популярна,
публіцистична публікація

Алексєєва Оксана. У колі земному та колі небеснім // Артанія. – 2009. – Кн.15. – №2. – С.52­56.
Про життєвий і творчий шлях запорізької керамістки Лариси Жолудь, для якої глина – не лише неперевершений за пластичними можливостями матеріал, а й жива стихія Всесвіту, першоелемент мистецького світогляду, складова художнього образу.
Охарактеризовано творчість мисткині, яка нині перебуває в одному з тих найзаповітніших злетів, котрі означуються роками наполегливих пошуків, сумлінням, відданістю, невгасимою снагою.
Професійний розвиток керамістки припав на роки навчання у Львівському державному інституті прикладного та декоративного мистецтва (1979–1983), де тогочасна система викладання сприяла пошуку самостійних шляхів у мистецтві. Мисткиня у творчості використовувала звичайні ідеї, що їх так просто й щиро підказувало життя, займалася пошуком образних і пластичних можливостей узагальнених форм. Ларису Жолудь вабила творчість геніальної української мисткині Марії Приймаченко – мистецька надреальність, духовний метафізичний простір, із яких народжуються багато сучасних явищ української культури, живляться творчі методи й постають нові особистості. Після ознайомлення з колекцією творів художниці, яка зберігається в Запорізькому обласному художньому музеї, розпочався синтез професійного й народного у творчості Лариси Жолудь. Вона створила творчу філософію, генетично споріднену зі світобаченням народного мистецтва. Її витвори щирі, світлі, радісні – несуть набуту в дитинстві й збережену життям стародавню національну філософію добра й високої моральної цноти.
Подано фото глиняних творів Лариси Жолудь.


Клименко Олена. Самобутній осередок подільського гончарства // Народне мистецтво. – 2009. – №1­2. – С.39­43.
Проаналізовано вироби одного з гончарних осередків Поділля – села Миньківці (нині – Дунаєвецького району Хмельницької області). Там виготовляли переважно миски й полумиски, а також іграшку, зокрема барині. Подано історію села, з яким пов’язане унікальне явище в історії України – так звана «Миньковецька держава», що існувала в Ушицькому повіті Подільської губернії наприкінці ХVІІІ – у першій третині ХІХ століття. З’ясовано асортимент виробів, особливості форм мисок і полумисків, проаналізовано декор, названо імена окремих майстрів. Своєрідність Миньківців визначено шляхом порівняння художніх особливостей мисок і полумисків цього осередку з виробами гончарів Смотрича й інших осередків (Берлинці Лісові, Горишківка, Головківка). Головну увагу звернено на спільні й відмінні риси мисок Миньківців і Смотрича, які частіше плутають дослідники в музейній практиці й публікаціях. Авторка ставила за мету допомогти керамологам і музеологам в атрибутуванні творів смотрицьких і миньковецьких гончарів, а тому акцентувала увагу на формах, колориті, орнаментальних мотивах, композиціях декору.
Зазначено, що стінки мисок обох осередків, разом з денцем, наближені до напівсфери. Проте смотрицька миска має вінця з характерним потовщенням в основі: вони ледь помітно потовщені, відігнуті й частіше пласкі або ледь помітно заокруглені. У Миньківцях вінця робили без потовщення, заокруглено відігнуті й трохи опущено вниз. Форма полумиска була типовою для подільського регіону: заокруглені в нижній частині стінки вгорі були широко розгорнуті під кутом. Найскладніше розрізнити миски обох осередків, оздоблені геометричними мотивами, ритмічно розміщеними навколо центру (асиметричні композиції, зображення пташки, так звані «смугасті миски» в Миньківцях, на відміну від Смотрича, не виготовляли).
Авторка найбільшу увагу звернула на вирізнення популярних мотивів миньковецьких мисок (широкі смуги фляндрівки, великі крапки, великі крапки з «накапуванням», аркоподібні мотиви, високі «спускавки», смуги, лінії, «кривульки», «карбики» на вінцях, різноманітні розети тощо) й порівняння їх зі смотрицькими. Вона намагалася намітити специфіку кожного з осередків, виявляючи поширення того чи іншого елемента орнаменту, особливості їх поєднання між собою, характер трактування й розміщення на поверхні посудини. Авторка акцентувала увагу на тому, що всі загальноукраїнські, загальноподільські та свої власні традиційні орнаментальні мотиви миньківецькі гончарі вирішували своєрідно, розташовуючи їх і комбінуючи між собою так, як це характерно саме для Миньківців, що дозволило визначити кілька варіантів композицій, притаманних саме цьому осередку. Виявлення особливостей Миньківців як своєрідного осередку подільського гончарства дозволило стверджувати, що лише врахування низки ознак і порівняння їх з іншими осередками допомагає атрибутувати вироби гончарів цього центру – надзвичайно цікавої сторінки в історії вітчизняного гончарства.
Публікацію проілюстровано якісними фото.


Пошивайло Ігор. Поріднені з глиною // Артанія. – 2009. – Кн.15. – №2. – С.34­43.
Про відкриття унікальної виставки «Поріднені з глиною» у Національному центрі народної культури «Музей Івана Гончара», присвяченої до столітнього ювілею гончарського подружжя Гаврила та Явдохи Пошивайлів (30 березня – 3 травня 2009 року), де вперше було представлено класичну опішнянську народну кераміку 1950­х – 1980­х років із державних і приватних колекцій України (мальований посуд, декоративні тарелі, вази, скульптура, глиняна іграшка), рідкісні фото­ й відеоматеріали. Відвідувачі виставки мали можливість побачити понад 500 унікальних творів Гаврила та Явдохи Пошивайлів. Серед них – роботи з колекцій Національного музею­заповідника українського гончарства в Опішному та його структурного підрозділу – Меморіального музею­садиби гончарської родини Пошивайлів, Національного музею народної архітектури та побуту України, Музею українського народного декоративного мистецтва, Полтавського краєзнавчого музею, Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара», найбільшої в Україні приватної колекції опішнянської кераміки професора Леоніда Сморжа, приватної колекції родини Пошивайлів.
Подано історичну довідку про козацьке містечко. Зосереджено увагу на відомій опішнянській гончарській династії Пошивайлів, охарактеризовано творчість її представників. Згадано про історію створення домашнього музею та Меморіального музею­садиби славнозвісної родини (1999), де зберігається близько 1400 гончарних творів.
Статтю проілюстровано фото корифеїв українського гончарства Гаврила і Явдохи Пошивайлів та їхніх глиняних виробів. Подано відгуки відвідувачів виставки.


Ханко Віталій. Керамічні вироби миргородців (перша половина ХХ ст.) // Образотворче мистецтво. – 2009. – №3. – С.10­13.
Про глиняні твори видатних мистців, які впродовж першої половини ХХ століття працювали в гончарному закладі Миргорода, що в різні історичні періоди змінював свою назву (Миргородська художньо­промислова школа імені Миколи Гоголя, Художньо­промисловий інститут, Художньо­керамічний технікум). Охактеризовано роботи, насамперед, корифеїв українського мистецтва Опанаса Сластьона, Станіслава Патковського й Івана Українця. Згадано прізвища учнів 1920­х років, вироби яких експонуються в музеї сучасного Миргородського державного керамічного технікуму імені Миколи Гоголя: П.Цимбала, М.Кавуна, О.Сакала, Маслика, Бондаренка, Шмеліна та інших. Висвітлено роль російського кераміста­технолога Петра Вауліна у виготовленні оздоблювальних матеріалів для будинку Полтавського губернського земства. Показано вплив історичних епох на характер робіт миргородців. Зокрема, у 1920­х
роках простежувалися національні тенденції, а згодом відбувся відхід від національного характеру до ідей, нав’язаних офіційною більшовицькою ідеологією.
Подано фото учнів, викладачів закладу та їхні роботи, датовані різними роками першої третини минулого століття.


Щербань Анатолій. Свастики в українському гончарстві // Артанія. – 2009. – Кн.17. – №4. – С.97­100.
Прадавній загальнолюдський символ – свастика, хрест із загнутими кінцями… На нього з кінця 1930­х років у Радянському Союзі було накладено «табу», оскільки він асоціювався з фашизмом. Нині, коли начебто знято всі заборони, стереотипи сприйняття цього символу зберігаються. У статті зроблено спробу спростувати їх. Уперше в українській науці в популярній формі описано використання свастик у декорі кераміки широких хронологічних меж – від кінця V тисячоліття до н.е. до середини ХХ століття. Показано, що на глиняних виробах, рештки яких найчисельніші на археологічних пам’ятках, свастику використовували в різні історичні періоди.
Простежено хронологічну закономірність: між археологічними періодами, в яких виявлено найбільшу кількість виробів зі свастикою, проходив час від 900 до 1200 років. Ці періоди позначені рухом населення на території України, кліматичними змінами. На думку автора, саме вони стимулювали гончарів звертатися до символів, що сприяли родючості й добробуту. Свастику наносили переважно на столовий чи мініатюрний посуд і кружала. Висловлено здогад, що такий посуд використовували для споживання ритуальних страв або напоїв чи принесення їх богам. Процес же створення ниток у давнину був ритуалізованим. Подано авторське бачення символіки свастик, розшифрування змісту, вкладеного в частину композицій з ними.
Статтю багато ілюстровано.

VІ НОМІНАЦІЯ
Краща резонансна публікація
– – –
VІІ НОМІНАЦІЯ
Краща публікація
документальних матеріалів
– – –
VІІІ НОМІНАЦІЯ
Краща публікація з окремими сюжетами
на теми керамології, гончарства,
кераміки в Україні

 

Кравченко Е.А. Матеріали ранньогальштатського часу поселення Уч­Баш // Археологія. – 2009. – №1. – С.26­40.
Досліджено матеріали найдавнішого хронологічного горизонту кизил­кобинської культури поселення Уч­Баш, що знаходиться в Південно­Західному Криму. Це поселення є однією із найважливіших археологічних пам’яток на теренах України доби пізньої бронзи – раннього заліза. На цьому багатошаровому поселенні виявлено найбільш ранній горизонт, що репрезентує появу нової археологічної культури в Криму, відомої як кизил­кобинська.
Зроблено короткий огляд історії досліджень пам’ятки. Авторка, на основі археологічних матеріалів, здобутих упродовж 1950­х років С.Ф.Стрелецьким, виділила І горизонт поселення Уч­Баш (скорочено І­УБ). Проведено аналіз археологічних знахідок і створено класифікацію гончарного комплексу. В основу класифікації було покладено традиційний поділ на класи нелискованої й лискованої кераміки за технологією виготовлення із подальшим поділом на типи на основі аналізу форм, технології виготовлення та декору посуду.
Зроблено висновки, що хронологічною ознакою перших виділених горизонтів кизил­кобинської культури є орнамент на кераміці, тоді як форма й профілювання посудин є більш сталими, пов’язаними із культурними змінами в регіоні. Велике значення при цьому мали способи її виготовлення й оздоблення.
Авторка вважає, що перші горизонти із поселення Уч­Баш синхронні з так званими пам’ятками НаА Центральної Європи. За особливостями гончарного комплексу вони синхронізуються з шаром Троя VІІb2 та фазою Бабадаг І і датовані другою половиною ХІ – початком Х ст. до н.е. Населення того часу демонструвало наявність субстрату, пов’язаного з пам’ятками білозерської культури, та інфільтрацією населення, спорідненого з пам’ятками некласичного орнаментованого й канельованого гальштату.
На основі аналізу матеріалів, насамперед гончарних, Е.В.Кравченко стверджувала, що поселення Уч­Баш є найбільш раннім у кизил­кобинській культурі й маркує час її виникнення; вважала, що кизил­кобинська культура Західного Криму за умов білозерського субстрату входила до ареалу культур некласичного гальштату і є найбільш східним їх виявом.


Метка Людмила. Виходь, золотнику… Я тебе підтягаю й викликаю… // Берегиня. – 2009. – №4. – С.27­38.
Про лікування в українському знахарстві «золотника» («вразу») – хвороби черевної порожнини в людей. В основу покладено польові матеріали, зібрані авторкою впродовж першого десятиліття ХХІ століття в Опішному та Попівці Зіньківського району Полтавської області. Для порівняння залучено матеріали дослідників народної медицини й знахарства з різних регіонів України.
Авторка намагалася визначити етимологію терміна «золотник», висловила міркування щодо аналогу хвороби в сучасній офіційній медицині.
Уперше акцентовано увагу на використанні українськими знахарками під час магічного ритуалу лікування «золотника» глиняного горщика, який особливим способом «ставили» на живіт хворому. Проаналізовано раціональність у діях бабок­знахарок, яка полягала в застосуванні масажу й установленні золотника на місце «під пуп» і здійсненні маніпуляцій з горщиком над животом недужого.
Зроблено висновок про те, що традиційній медицині невідома хвороба під назвою «золотник». Симптоми хвороби, на думку лікарів, можуть вказувати на холецистит, панкреатит, гастрит, коліт, гастроентероколіт, аднексит, запалення матки й навіть на досить поширений нині остеохондроз та ряд інших захворювань черевної порожнини й усього організму людини. Натомість народна медицина вважає, що «золотник», «враз» («підрив пупа», «матка», «підорва») – це реальна хвороба, яку можна вилікувати, але здатні це зробити лише окремі знаючі люди: знахарки, шептухи, яких частіше називають просто «дідом» чи «бабою».
Подано варіанти замовлянь від «золотника», записані в різних регіонах України, способи діагностики й лікування хвороби.


Супруненко О.Б., Пуголовок Ю.О., Мироненко К.М., Ткаченко О.М., Шерстюк В.В., Яремченко В.А. Дослідження посаду літописної Лтави: Інститутська гора. – Київ–Полтава: Гротеск, 2009. – Ч.2. – С.75­90.
2009 року побачило світ четверте видання серії публікацій за результатами охоронних археологічних досліджень у Полтаві «Дослідження посаду літописної Лтави і полкової Полтави», підготовлене до друку археологами й музейниками.
Цей важливий науковий проект, який реалізує ДП «Охоронна археологічна служба» в Полтавській області спільно з Центром охорони та досліджень пам’яток археології Управління культури Полтавської облдержадміністрації, присвячений археологічному дослідженню останніх років на території Полтави. Виданням введено до наукового обігу матеріали розкопок на ділянці Миколаївської гірки (з боку яру та поруч з Першотравневим проспектом) на площі 1700 кв. м: сіверянсько­руського часу й раннього модерну, які розширюють наші знання про матеріальну культуру й історичні події сіверянського центру, Лтави, полкової Полтави. Увагу привертає факт виявлення під час цих робіт двох гончарних горнів XVIII століття. Горни й предмети, які походили з їх заповнення, опрацьовано науковими співробітниками Полтавського краєзнавчого музею Віталієм Яремченком і Олександром Ткаченком. Подано детальний опис і фото цих випалювальних споруд. У своїй класифікації й описові дослідники спиралися на напрацювання відомого археолога Олександра Бобринського. Здійснено графічну реконструкцію одного з горнів. Під час розкопок виявлено достатньо представницьку збірку знахідок, що поповнила колекцію Полтавського краєзнавчого музею. Знахідки детально описано за типами: горщики, миски, глеки, покришки тощо. Наведено аналогії подібних виробів з території Полтави. Видання ілюстровано малюнками й фото виробів. Публікація значно поповнила корпус джерел, якими послуговуються вчені під час реконструкції гончарства полтавського ремісничого осередку й гончарства Гетьманщини загалом.

ІХ Номінація
Краща рецензія

 

Коваленко Оксана. Принади автохтонності та ретроспективи. [Агнія Колупаєва. Українські кахлі ХIV – початку ХХ століття. Історія. Типологія. Іконографія. Ансамблевість. Львів: Інститут народознавства НАН України, 2006. 384 с.] // Український гуманітарний огляд. – К.: Критика, 2009. – Вип.14. – С.140­146.
Рецензія на монографію керамолога й мистецтвознавця Агнії Колупаєвої є передовсім роздумами над кількома важливими проблемами, усталеними на сьогодні в дослідженні гончарства пізнього середньовіччя – раннього модерну. Перша з них – проблема ґенези українських кахлів, які авторка вирішила, послуговуючись «автохтонними» засадничими принципами, тобто вбачаючи їх появу на теренах України з пізньоримської­давньоруської доби. Наголошено на необхідності зважати на привнесений характер кахлів на руських теренах Великого князівства Литовського в XІV столітті. Порушено питання про хронологічну чіткість часу з’яви українського кахлярства. У рецензованій книзі впереміш та без авторських коментарів просто перераховано висловлені дослідниками гіпотези, де з однаковим успіхом на першість претендують: середина XІV століття; кінець XІV – початок XV століття; друга половина XV – початок XVI століття; врешті, друга половина XVІ століття. Окрему частину рецензії присвячено виявленню псевдоаналогій та псевдоретроспектив (звернень у надто далеке минуле – палеоліт, енеоліт) для пояснення явищ традиційної культури українців. Здійснено аналіз типології кахлів. У висновках актуалізовано давно назрілу відмову від стереотипного мислення в категоріях обов’язкової еволюційної автохтонності, що дозволить врешті започаткувати дослідження гончарства на новому науковому рівні.

Х Номінація
 «КерамҐАНДЖ­-2008»

(публікації з нікчемними керамологічними сюжетами)

Абаза Володимир. Процес відродження триває // Образотворче мистецтво. – 2009. – №3. – С.120­121.
Використовуючи, як тло, історичні негаразди татарського населення Криму, спекулюючи на них, автор упроваджує неправдиву інформацію про існування в кримських татар власного гончарного виробництва, яке насправді в них було відсутнє. За татарське народне гончарювання видається глиняна сувенірна продукція в східному стилі, яку в 1930­х роках, базуючись на технології й стилістиці Коломийської гончарної школи, виготовляли в Криму в майстерні відомого українського майстра художньої кераміки, галичанина Осипа Білоскурського. Згодом цей самий досвід технолог­кераміст застосував у Казахстані під час виготовлення глиняних виробів із казахськими народними мотивами. Відповідно й нинішнє позиціоноване автором «відродження кримсько­татарського гончарства» є насправді створенням на голому місці нового, штучного напрямку в татарському самодіяльному мистецтві, що ґрунтується на більшовицькому досвіді створення «народної кераміки» для киргизів, казахів та інших народів, які не мали власної розвиненої гончарної традиції.

Нечипорук Ю.М. Розвиток фарфору у Волинській губернії 18–19 ст. // Вісник Харківської державної академії дизайну і мистецтв. – Харків: Харківська державна академія дизайну і мистецтв, 2009. – №6. – С.90­94.
Автор прагнув з’ясувати «історичний розвиток порцеляни у Волинській губернії 18–19 ст.». Однак століття ХVІІІ­те, яке за нормами сучасного правопису пишеться зазвичай латинськими символами, а не арабськими, де­факто в роботі не висвітлено. Окрім того, перелічені в анотації Корець, Баранівка й Городниця почали діяти тільки наприкінці ХVІІІ­го століття, а саме в останні 20 років, у той час, як автор «розглядає» всі сто років.
В аналізові останніх досліджень та публікацій не згадано жодного першоджерела, не зазначено прізвища авторів, доробок яких Юрій Нечипорук дозволив собі процитувати дослівно без посилань. Зокрема, навіть не згадано роботу Андрія­Аскольда Климчука, відомого молодого, але активного волинського краєзнавця, журналіста, збирача. А саме його стаття «Волинь – батьківщина українського фарфору», розміщена на сторінках всесвітньої мережі Інтернет 2008 року, лягла в основу окресленого «псевдодослідження».
Поставивши копірайт «Нечипорук Ю.М., 2009» під статтею, більшу частину якої нахабно списано з Інтернету, редакція «Вісника» поважного навчального закладу України також поставила під сумнів компетентність членів своєї редколегії, що займається відбором і мала б займатися рецензуванням статей. Враховуючи, що у цьому ВАКівському(!) виданні заведено вимагати від аспірантів рецензії керівника або будь­якого кандидата чи доктора наук – поручителя, було б цікаво дізнатися, хто саме дав позитивний відгук на нікчемну лженаукову працю.
Для того, аби не бути голослівними, пропонуємо вченим порівняти два абзаци зі статей Андрія­Аскольда Климчука (Климчук Андрій. Волинь – батьківщина українського фарфору // http://h.ua/story/194695/) та Юрія Нечипорука (Нечипорук Ю.М. Розвиток фарфору у Волинській губернії 18­19 ст. // http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/VKhDADM/2009_6/09nunttc.pdf).
Це навіть не плагіат, а просто вкрадена публікація. Враховуючи, що її справжній автор – інша людина, немає потреби розглядати її достоїнства й недоліки в контексті напрацювань Юрія Нечипорука.
Зауважимо лише, що в переліку джерел останнього, що складається аж із трьох пунктів, у двох переплутано літери прізвищ авторів, роки і кількість сторінок.


Рубцов В.О. Технологія та особливості виготовлення гончарних виробів у добу зрубної культури епохи палеоліту населенням Лівобережної України // Вісник Харківської державної академії дизайну і мистецтв. – Харків: Харківська державна академія дизайну і мистецтв, 2009. – №15. – С.133­137.
Автор статті – старший викладач Харківського національного педагогічного університету імені Григорія Сковороди В.Рубцов. Це не перша його робота, присвячена технології гончарства населення «епохи палеоліту» Лівобережної України, зокрема Слобожанщини. Дані дослідження проводяться в рамках наукової теми кафедри «Українське декоративно­прикладне мистецтво та графіка» згаданого закладу. Робота складається з 5 сторінок, куди входить один малюнок, на якому зображено не лише кераміку, а й реконструкцію побуту, очевидно, зрубних племен. Вона не має ніякого відношення до даної статті. У підписах не зазначено, що саме відображено на малюнку, звідки його взято.
Читаючи статтю, перше, що кидається у вічі, – автор не знає базових історичних, етнографічних, археологічних понять, які вивчаються в школі й у вищих навчальних закладах. Наприклад, у самій назві статті «Технологія та особливості
виготовлення гончарних виробів у добу зрубної культури епохи палеоліту населенням Лівобережної України» існує ряд невідповідностей. Палеоліт – це найдавніша кам’яна доба. Пам’ятки палеоліту датуються від 3­2,5 млн. до 12­10 тис. років до н.е. Хронологічні рамки існування зрубної культури, а точніше зрубної історико­культурної спільноти – ХVІ–ХІІ ст. до н.е. Як бачимо, належить вона не до палеоліту, про який згадано в тексті, а до епохи бронзи. Окрім того, за часів пізнього палеоліту глиняного посуду взагалі не існувало. Гончарство виникло на території сучасної України набагато пізніше, в неолітичну епоху (VІ ст. до н.е.).
При подальшому читанні статті викликає подив термін «слобожанська кераміка пізнього палеоліту». Виходячи з цього, очевидно, автор вважає, що етнографічний район нашої держави – Слобожанщина – сформувався набагато раніше, ніж
прийнято вважати, а український народ, зокрема слобожани, – найстаріший у світі. Окрім того, Слобожанщина й Лівобережна Україна – територіально не ідентичні, тому ці назви не слід вживати як взаємозамінні.
Дивним є і твердження про «стоянки зрубників», які відносяться до «І–ІІ ст. до н.е.» До речі, стоянка – це поселення людей кам’яної доби. Автору статті невідомо, що таке хронологічна шкала (вивчається в 6 класі загальноосвітньої школи) і як датуються пам’ятки, що існували до нашої ери.
В.Рубцов недостатньо володіє археологічними матеріалами й взагалі не знайомий з археологічною літературою, присвяченою даній темі. В Україні й Росії вже понад 100 років когорта дослідників вивчає пам’ятки зрубної спільноти. У самому Харкові відомо чимало археологів, які займаються зрубниками й опублікували чимало відповідних наукових праць.
Технологія гончарства також не залишилася поза увагою дослідників. В.Рубцову хочеться порекомендувати ознайомитися із роботами В.Бєсєдіна, А.Денисової та А.Усачука, присвяченими гончарству зрубної історико­культурної спільноти. Наприклад, останній розглянув кістяні гончарні інструменти носіїв зрубної спільноти.
Сама ж рецензована стаття базується лише на двох працях. Настільною книгою автора, очевидно, є робота краєзнавчого характеру «Наш край –Богодухівщина». Інша використана монографія – «Древняя керамика: методы и программы исследования в археологии» Володимира Генінга, хоча В.Рубцов чомусь її назву в списку літератури подав українською мовою і в скороченому вигляді.Основну частину, а також висновки (а це майже дві сторінки) за винятком окремих слів, без посилань, узято з робіт керамолога й археолога Анатолія Гейка, які присвячено гончарству населення скіфського часу Дніпровського Лісостепового Лівобережжя. Незважаючи на деякі спільні риси в технології гончарства зрубних племен і населення скіфського часу, не можна їх ототожнювати чи сплутувати.
Дана стаття В.Рубцова нерозривно пов’язана з двома іншими, цього ж автора, опублікованими раніше:
• Рубцов В.О. До проблем технології виготовлення гончарних виробів у добу пізнього палеоліту // Вісник Харківської державної академії дизайну і мистецтв. – Харків: Харківська державна академія дизайну і мистецтв, 2006. – №11. – С.126­130.
• Рубцов В.О. Технологія, специфіка форм, особливості художньої обробки керамічних виробів у скіфську епоху населенням Лівобережної України // Вісник Харківської державної академії дизайну і мистецтв. – Харків: Харківська державна академія дизайну і мистецтв, 2007.– №10. – С.108­112.
Усі вони не тільки схожі (місцями аналогічні), але й мають однакові методичні помилки. Тому варто зупинитися й на цих роботах.
У всіх трьох працях постановка проблеми, мета роботи, багато чого з основної частини, а також висновки майже ідентичні. Питання, заявлені в назві теми, так і залишилися нерозкритими. Це стосується й мети роботи. Технологічні особливості гончарства не простежено, не виявлено «регіональної специфіки як складової частини історично зумовленої художньої системи та мистецького феномену українського декоративно­прикладного мистецтва», подані висновки мало стосуються змісту даних статей, а самі назви праць неправильні. Гончарство сарматського часу, про яке заявлено в анотації до другої статті, не розглянуто.
Посилання на використану літературу не завжди правильні. Дещо вирізняється в позитивному плані стаття «До проблем технології виготовлення гончарних виробів у добу пізнього палеоліту». У ній згадано літературу, а саме 6 робіт
Анатолія Гейка, присвячених гончарству скіфського часу Дніпровського Лісостепового Лівобережжя.
У згаданих статтях В.Рубцова зустрічаються однакові граматичні помилки, русизми (наприклад: «буси», «горшки», «грузила»). Не зовсім зрозумілим є словосполучення «надається специфіка», потрібно – «розглядається специфіка». Викликають здивування й такі пасажі: «ткацькі верстаки», «амфори – високі горщики з двома ручками і завуженим дном».
Наприкінці статей дізнаємося, для чого їх написано: «Перспективи подальшого розвитку дають можливість залучити маловідомий матеріал до практичної частини з курсів «Гончарство», «Технологія ремесел» та «Методичні основи творчої кераміки», запроваджених на кафедрі «УДПМ та графіки ХНПУ ім. Г.С.Сковороди». Можна лише здогадуватися, для чого можна використовувати ці роботи!
Багатьох помилок та неточностей автор міг би уникнути після консультацій із археологами, керамологами та рецензування ними його статей.


Щербина Е.Б., Миргородська Н.В. Українське народне гончарство і його термінологія // Вісник Харківської державної академії дизайну і мистецтв. – Харків: Харківська державна академія дизайну і мистецтв, 2009. ­ №3. – С.165­170.
Статтю, написану в співавторстві Е.Б.Щербини, старшого викладача кафедри українознавства та Н.В.Миргородської, аспірантки Харківської державної академії дизайну і мистецтв присвячено вивченню «етапів розвитку народного гончарства і формування його термінологічної лексики».
За свідченням авторів метою дослідження є «визначення шляхів формування гончарного мистецтва в Україні і, як один із виявів його усвідомлення, – збір і систематизація словникового запасу гончарів, його семантичний і структурний аналіз».
«Українське гончарство» та «українська гончарська термінологія» дуже загальні поняття. Тому в наукових дослідженнях ці словосполучення без конкретики певного регіону, осередку, хронології не дають відповіді про локальні традиції українських гончарів, як і про регіональну специфіку гончарської термінології. Незважаючи на це,
у авторів вистачило сміливості проаналізувати українське гончарство загалом, та ще й у поєднанні з термінологією на 4 сторінках статті. Тим часом у форматі наукового збірника можна було описати лише один із аспектів українського гончарства чи якусь його особливість, висловити особливий погляд чи окрему думку.
Література, проаналізована авторами, – багатогранна, цікава й повчальна. Кожна праця, подана в списку літератури, присвячена певному регіону: Наддніпрянщині, Гуцульщині, Полтавщині, чи, як у Катерини Матейко, західним областям України. Однак, позитив пізнання окремих діалектів і певних історичних відмінностей гончарних осередків у даній роботі перетворився на творення наукоподібного фальсифікату, оскільки автори використовували літературу без прив’язки до того чи іншого регіону, в результаті чого утворився своєрідний мікс українського гончарства, з якого неможливо зробити ніяких висновків. Це спричинило і ряд неточностей у «Результатах досліджень», наприклад:Недоречне вживання терміну «дзбанки», коли йдеться про гончарство Слобожанщини, Полтавщини, Київщини, оскільки назва «дзбанок» поширилася у західних областях України. У названих авторами регіонах на означення такого виробу використовується українське загальновживане слово «глечик». Слово «набирах», яке автори включили до списку «активної термінологічної лексики традиційного українського гончарства», взагалі не властиве деяким регіонам (Полтавщина, Слобожанщина, Київщина та ін.). Така регіональна специфіка гончарської лексики не повинна була залишитись непоміченою в статті про гончарську термінологію.
Автори стверджують, що постачання матеріалами забезпечували скупники,
а насправді, скажімо глину, гончарі копали самі.Полива – це не «рідка суміш з розплавленого битого скла і барвників різних кольорів», а склоподібне покриття глиняних виробів, основою якого був окис свинцю.
Майже в кожному абзаці статті наявні помилки. Найбільш грубі з них – у власних назвах, зокрема:
у назвах осередків гончарного виробництва: Бутнівка, а треба Бутківка; Коломля, а треба Коломия; Кобончин, а треба Коболчин; Пастриське, а треба Пастириське;
у прізвищах відомих українських гончарів та керамологів: Федір Червінка, правильно Федір Чирвенко, Василь Погосний, правильно Василь Поросний, Юрій Летіщак, правильно Юрій Лебіщак.
Такі недоліки свідчать про те, що автори недобросовісно, «аматорськи» поставилися як до вивчення, так і до викладу інформації про таке важливе явище української культури як ГОНЧАРСТВО.

Автор: Administrator

Тур в Египет.

Коментарі   

 
# Guest 05.04.2016, 07:03
З рецензії на "Рубцов В.О. Технологія та особливості виготовлення гончарних виробів у добу зрубної культури епохи палеоліту населенням Лівобережної України // Вісник Харківської державної академії дизайну і мистецтв. – Харків: Харківська державна академія дизайну і мистецтв, 2009. – №15."


Твердження рецензента що "Пам’ятки палеоліту датуються від 3­2,5 млн. до 12­10 тис. років до н.е." є таким же дрімучим невіглаством.
Відповісти
 
 
# Guest 05.04.2016, 07:09
Так само як і дата неоліту:

Гончарство виникло на території сучасної України набагато пізніше, в неолітичну епоху (VІ ст. до н.е.)

Мабуть, і автор, і рецензент навчались у одних учителів!
Відповісти
 
 
# profile 16.12.2016, 15:06 Відповісти
 

Додати коментар

Захисний код
Оновити